Ворзель, «Уваровський дім». Виставки до Новорічно-Різдвяних свят.


 

6 січня відбулося відкриття одразу двох виставок: відомого українського художника, Засл. худ. України Олександра ОХАПКІНА та виставка автентичних рушників та хусток з колекції поетеси, голови Всеукраїнського громадського об’єднання «Поступ жінок-мироносиць», Засл. прац. культури України Зої РУЖИН.

Координатор проекту — Почесний працівник культури України, володар міжнародної мистецької премії ім. Валентина Михайлюка Ольга УСПЕНСЬКА.

Працює також виставка старовинних дитячих іграшок з коллекції В’ячеслава ПРЕПОДОБНОГО

Не пропустіть цікавих виставок!

 

На виставці Олександра ОХАПКІНА представлені художні роботи в галузі іконопису, а саме в жанрі «хатньої ікони».

Хатня ікона – потужне явище в контексті східних і центральноєвропейських цивілізацій, що в Україні виникло в XIX ст. та було наслідком українського бароко (XVII-XVIII). Хатня ікона за технікою виконання, тяжінням до симетрії в композиції та до деталізації зображень була схожа на народну картину. Народні малярі відхилялися від канонів усталеного сакрального живопису, часто імпровізували, зверталися до змалювання побуту й рідної місцевості, а риси святих відтворювали з рідних та односельців, нерідко «одягаючи» їх в українські вишиванки і тим самим творили нову, ні на що не схожу українську ікону. Народні іконописці використовували переважно яскраві фарби. Вони не розмірковували над символізмом окремих кольорів, а користувалися тими фарбами, які мали. Треба зазначити, що хатні ікони писалися під впливом емоцій, тоді як на професійних іконах лики святих були умиротвореними. Наприклад, для селян Богородиця або Христос ставали майже членами родини, не були недосяжними і караючими. Нерідко ікони писали всією сім’єю: хтось робив контур, хтось розписував, а хтось придумував оздоблення. Завдяки колективному мисленню народним майстрам вдалося створити власну художню мову. Впродовж багатьох століть, народні майстри у своїй творчості відбирали лише найдоцільніше, найхарактерніше. Найвдаліші композиційні й колірні рішення ставали улюбленими, підхоплювалися іншими й перетворювалися на традицію. Національні архетипні образи поєднувалися із канонічними зразками, створюючи самобутні виразні лики святих. Українські майстри зробили значний внесок у прославляння Бога, а українська хатня ікона набула якостей унікального етнокультурного явища.

Неповторні ікони О. Охапкіна виставлялися у церкві Святого Володимира (Париж) та Святого Миколая (Київ), у соборі Святого Юра (Львів) і церквах Кіровограда та Олександрії. Його роботи займають почесні місця у фонді Національної спілки художників України і Державного музею народної архітектури та побуту України, вони є окрасою приватних колекцій Франції, Польщі, Канади, Німеччини, США, Англії тощо.

Найулюбленіший сюжет робіт Олександра Охапкіна – Богородиця з Ісусом на руках. На його іконах Вона оточена буйним різнотрав’ям й квітами (мальвами, жоржинами, чорнобривцями). «Може здатися, що я змальовую квіти лише для краси палітри, та насправді ця символіка підпорядкована духовним переживанням і досвіду нашого народу. Святе Письмо не раз згадує квіти, з ними порівнюється Спаситель. Намагаюсь передати через них не лише красу зовнішню, а й єдність людини і природи, створених Богом. Це фрагмент нашої небесної батьківщини та її віддзеркалення в земній ідеальній Україні, яку кожен плекає у своїх мріях», – коментує художник.

Довідка. Олександр Охапкін народився 28 січня 1962 року в Житомирі.
Закінчив Дніпропетровське художнє училище та факультет живопису Київського державного художнього інституту. Нині мешкає в Олександрії, працює викладачем в Олександрійській дитячій художній школі.

 

 

 

Рубрика: Виставки | Оставить комментарий

Ворзель, «Уваровський дім». Показ документального фільму “ДУМА ПРО ВЧИТЕЛІВ”. 31.10.2019 р.


Зустріч зі знімальною групою та показ фільму про українського поета-шістдесятника Івана КОВАЛЕНКА

31 жовтня в Уваровському домі відбувся показ документального фільму про українського поета-шістдесятника, дисидента, вчителя, політв’язня радянських часів Івана КОВАЛЕНКА.

На зустріч були запрошені учні Ворзельської ЗОШ №5. Учні відвідали музей «Уварівський дім», переглянули документальну стрічку «Дума про вчителів», у якій оповідалося про долю українського поета-шістдесятника, дисидента, педагога Івана Коваленка. По закінченні перегляду старшокласники та учасники військово-патріотичного гуртка «Гайдамаки» зустрілися з творцями кінокартини, а саме: автором сценарію та режисером Богданом Гнатюком і продюсером Володимиром Вітюком. До речі, саме Борис Вітюк, за фахом лікар-хірург з Боярки, став ініціатором створення фільму про видатного поета.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Довідка

Коваленко Іван Юхимович (*13 січня 1919Лецьки — † 18 липня 2001Боярка) — український поет-шістдесятникдисидент, політв’язень радянських часівучитель. До когорти шістдесяників його відносять досить умовно. Поміж іншими шістдесятниками вирізняється тим, що, будучи старшим за більшість з них приблизно на 20 років, вступив у 60-ті роки вже зрілою особистістю з цілком сформованим світоглядом і значним творчим доробком. На відміну від більшості шістдесятників, не йшов на компроміси з владою, принципово не друкувався за часів тоталітаризму, дотримувався класичних форм віршування, хоча й експериментував з поетичними формами верлібру та сонету.

Іван Коваленко народився 13 січня 1919 року в с.Лецьки, що на Переяславщині у сільській родині. Батько — Юхим Гнатович Коваленко — був досить освіченим, мав фельдшерську освіту. На селі був за рільника (агронома)

Вчився добре, але за непокірний характер тричі виключався зі школи. Захоплювався астрономією (школа мала власну обсерваторію), влаштував шкільний театр, дуже багато читав, почав складати вірші.

у 1938 році вступив до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Роки Другої Світової війни Іван Коваленко з дружиною провели у Чернігові.

Після війни Коваленко був призначений директором єдиної вцілілої чернігівської школи № 4.

У 1947 році з дворічним сином Олесем подружжя Коваленків перебралося до м. Боярки, що під Києвом. У Боярці працювали у школі № 1, де Іван Коваленко викладав астрономію, англійську, французьку та німецькі мови.

У 1955 за неповагу до відкритих партійних зборів Коваленка було звільнено з роботи. Впродовж 5 років його не допускали до педагогічної роботи і лише у 1960 році дозволили вчителювати у вечірній школі робітничої молоді, де він і пропрацював до 1972 року.

У 1972 році Іван Коваленко був заарештований під час репресій, яким було піддано українську творчу інтелігенцію. Коваленкові було інкриміновано виготовлення та розповсюдження літератури самвидаву та розповсюдження його власних віршів, як сказано у вироку, «антирадянського, націоналістичного та наклепницького спрямування». Винним себе Іван Коваленко не визнав та категорично відмовився написати до преси покаянного листа. Карався Коваленко у таборі суворого режиму. Вчив політв’язнів іноземним мовам. Писав вірші, майже всі з яких вилучалися табірною адміністрацією і знищувались. Лише деякі дійшли у листах дружині чи збереглися у феноменальній пам’яті поета.  Звільнений у 1977 році інвалідом 2-ї групи.

Через ув’язнення Івана Коваленка постарждала його сім’я. Дружину Ірину Коваленко звільнили з роботи, сина — блискучого перекладача Олеся Коваленка — відлучили від роботи з іноземцями, зламали йому кар’єру, дозволивши працювати лише у бюро перекладів; доньці Марії не дали по закінченні школи золоту медаль.

Був реабілітований 1991 року. Після 1991 р. в Незалежній Україні друкувався в періодиці, мали місце сюжети по радіо і телебаченню.

1999 року до 80-річчя поета у видавництві «Освіта» вийшло повніше зібрання поезій «Джерело».

У 2006 р. також на кошти О.Рожманової у видавництві «Логос» було видано практично повну збірку творів Івана Коваленка «Перлини». У 2009 — збірку вибраних поезій «Учитель». У 2012   вийшло видання, розраховане на освітян та учнів — «Порив до небес».

Іменем Івана Коваленка названі вулиці в селі Лецьки, де поет народився, в місті Переяслав-Хмельницький, де вчився, та в місті Боярка, де прожив майже пів сторіччя та помер.

Меморіальні дошки встановлено в Переяслав-Хмельницькому на загальноосвітній школі № 1, де Іван Коваленко навчався (закінчив у 1936 р.) та в Боярці на будинку, який поет збудував власними руками.

Іменем Івана Коваленка названо щорічний Всеукраїнський молодіжний мистецький фестиваль (м. Боярка).

У 2017 році на телеекрани України вийшов документальний фільм про Івана Коваленка та його дружину Ірину «Дума про вчителів» (режисер та сценарист фільму — Богдан Гнатюк).

Рубрика: Зустрічі з видатними людьми, Патріотично-виховні заходи | Оставить комментарий

Ворзель, «Уваровський дім». День визволення Ворзеля. 2-3.11.2019 р.


VII фестиваль реконструкторів «День визволення Ворзеля»

Вже традиційно у  Ворзелі проходить Фестиваль реконструкторів військових подій часів Другої світової війни, цьогоріч вже сьомий.

Ворзель – невеличке курортне містечко поблизу Києва, що під час Другої світової війни відзначилося створенням власного руху опору, визначною особливістю якого був віковий склад бійців підпілля – це були 13–15-річні підлітки. Указу з «верху» не було, антифашистську групу створили, завдячуючи своїм патріотичним почуттям.

Саме підлітки-підпільники, створивши під носом у німців озброєну групу з 12 осіб, вночі з 6 на 7 листопада 1943 року за участі ще 10 дорослих розгромили окупаційний гарнізон у кількості 200 власівців і таким чином самостійно визволили рідне селище. В ранці радянські війська увійшли до Ворзеля без бою – гітлерівців там уже не було. Як зазначається у звіті командира частини, яка цього ж дня увійшла до Ворзеля, підлітки-підпільники, розбивши власівців, врятували від повного знищення також і прилеглі села Михайлівку-Рубежівку, Козинці, Діброва. Це винятковий приклад героїзму українського народу. Підпільну боротьбу з фашистами ініціював сам народ, прості люди, а не компартійні лідери, на рахунок яких в подальшому була переписана історична правда.

Цього року на фестиваль до Ворзеля прибули близько 70 реконструкторів з Києва та області, Одеси, Житомира, Миколаївської, Херсонської областей.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Використано фото: «Бучанські новини», «Зоря Приірпіння», В. Коротя, Д. Костура, А. Тгагапсов, В. Олексюк, О. Соколенко.

Організаторами дійства виступили Ворзельська селищна рада, Бучанська об’єднана територіальна громада за особистого сприяння Василя Олексюка, відділ культури, національностей та релігій Ірпінської міської ради; музей історії та культури «Уваровський дім»; ГО «Бучанська спілка ветеранів війни – учасників бойових дій АТО та їх сімей»; ВІГ «Морська піхота Дніпровської військової флотилії» (Київ). Дуже приємно було також бачити хлопчиків і дівчаток у стилізованому одязі 1940-х років — членів військово-патріотичного клубу «Гайдамаки» Ворзельської ЗОШ І-ІІІ ст. №5.

Програма фестивалю була розрахована на два дні. 2 листопада, що мав назву «Ворзель у гітлерівській окупації» відбулися екскурсія музеєм ворзельського підпілля (у музеї “Уваровський дім”) та реконструкція бою, в якому 6 листопада 1943 року члени бойової групи ворзельського підпілля вибили гітлерівців з бараку. Дійство відбувалося практично на тому самому місці. Сприяло перенесенню в ту епоху і надвечір’я, адже бій у 1943 році відбувався вночі. Усі, хто прийшли на фестиваль наче перенеслися в часи Другої світової війни. Цього ж дня увечері в Уваровському домі відбувся показ військової хроніки на старовинному проекторі. Зала була заповнена глядачами – реконструкторами у військовій формі. Було повне выдчуття перенесення в епоху 1940-х років.

3 листопада, що мав назву «Визволення Ворзеля від гітлерівців» відбулася масштабна реконструкція бою за визволення Ворзеля (понад 70 учасників, військова техніка) та салютування біля монументів загиблим героям у Ворзелі та Кичеєво. У той час, поки реконструктори проводили загальне шикування на майданчику, перед присутніми виступив народний аматорський хор ветеранів війни та праці «Пам’ять» (худ. кер. Вадим Зеленюк, акк. Сергій Дзюба, ведуча програми засл. працівник культури України Ольга Файнікова) з добіркою пісень часів війни. На майданчику також були встановлені патефон, з якого лунали грамзаписи 1940-х років та справжнісінький старовинний самовар, з якого всі, хто побажали, могли випити чаю «з димком». Усі ці інсталяції були організовані музеєм історії та культури «Уваровський дім» за допомоги учнів ворзельської ЗОШ №5.

Військові у формах радянських та гітлерівських солдатів – це реконструктори з різних військово-історичних клубів та груп, які займаються дослідженнями військових подій та армійських формувань. Їхня форма та озброєння повністю відтворює оригінальні. І хоча бій не був справжнім, глядачів вразило побачене – стрілянина з стрілецької зброї, вибухи гранат, «вбиті» і «поранені», яким медсестри надавали допомогу. Усі присутні відчули, якої жахливою насправді є війна. Як пише газета «Бучанські новини» від 5 листопада 2019 року «Ця реконструкція бою за визволення – не просто гра акторів для розваги глядачів, це розуміння, якою важкою ціною давалася перемога у війні, це шана до загиблих, яка залишиться не лише у пам’яті ветеранів бойових дій, а й у молодого покоління». Війна – це жахіття, і це повинен зрозуміти кожен.

Серед реконструкторів чимало тих, які пройшли сучасну війну в зоні АТО. Вони не випадково беруть участь у реконструкції бойових подій Другої світової. Учасник операції об’єднаних сил, член пошукового загону ім. Отамана Орлика та член військово-історичної групи «Морська піхота Дніпровської флотилії» Володимир Коротя, до речі, активний ініціатор та організатор фестивалю протягом багатьох років, в інтерв’ю «Бучанським новинам» наголошує: «Висвітлюючи події визволення Київщини, ми таким чином віддаємо шану простому солдату. Дуже важливо знати своє минуле, цікаво й пізнавально побачити події тогочасних років. Тому взяти шматок історії, відтворити, показати, яким він був насправді – крок до пізнання себе та свого народу. Також це популяризація ре конструкторського та пошукового руху. Як історик-пошуківець можу сказати, що такі відтворення дуже важливі. Зокрема тим, що такі організації як наша використовують всі можливості аби розшукати та ідентифікувати зниклих безвісти солдатів. Та згодом, знайшовши родичів, перепоховати їх».

На завершення фестивалю відбулося урочисте шикування біля монументу загиблим героям. Для урочистого солдатського салютування по обидва боки від монументу вишикувалися реконструктори у одностроях радянської і гітлерівської армій. Честь покласти квіти до монумента була надана представникам обох сторін. Насамкінець учасники реконструкції відсалютували солдатам, які загинули на фронтах Другої світової війни.

Командир реконструкторів від радянської сторони Володимир Коротя та командир від німецької сторони Владислав Кудрицький ще раз наголосили на важливості проведення подібних реконструкцій. І вони знають, що говорять. Адже два з половиною роки в одному окопі несли службу в зоні АТО. На «своїй шкірі» пересвідчилися, наскільки війна є страшною і жорстокою. Тепер вони щороку зустрічаються на фестивалях реконструкторів, намагаються донести до кожного правду війни.

Після урочистого шикування присутні відпочивали на майданчику ЦК «Уваровський дім»: лунала музика часів війни, виступав вокально-інструментальний дует реконструкторів, можна було послухати старовинний патефон та випити чаю зі старовинного самовара. Ворзельська селищна рада пригостила усіх солдатською кашею, яку приготував Євген Ельпітіфоров — відомий місцевим мешканцям як телеведучий Кот Ельпітіфор.

Усі присутні на фестивалі, усі хто туди особисто прийшов, висловлювали велику подяку організаторам за те, що висвітлюють сторінки Другої світової, доносять до молодого покоління правду про неї.

Довідка про діяльність Ворзельського підпілля та визволення Ворзеля.

Підпільна антифашистська група почала діяти у Ворзелі з перших днів окупації (22 серпня 1941 р.). Її організаторами були ворзельські школярі, котрим тоді було по 14–16 років. Лише через півроку активної диверсійної діяльності до юних ворзельських патріотів було прикріплено відповідальних з підпільного райкому.

З часом кількість членів підпілля зросла до 30 осіб, причому більшість з них становили підлітки та юнацтво 15–18 років. Ідейним організатором та керівником усієї диверсійної та конспіративної роботи підпілля був Віктор Нацевич, якому у 1941 році було всього 14 років. Його накази виконували усі члени групи, навіть ті, котрим було вже за 50.

За час діяльності ворзельскі підпільники доправили у партизанські загони 60 осіб, 4 станкових кулемети, 8 автоматів, кілька десятків гвинтівок та пістолетів, велику кількість набоїв та гранат; підірвали 3 залізничних мости та 4 ешелони; загітували перехід до партизанів 11 поліцаїв разом з начальником поліції м. Ірпеня Литвином; вбили понад 200 фашистів; виконали багато диверсій – обриви зв’язку на залізниці, розклеювання листівок, саботаж серед населення та ін.

6 листопада 1943 року вищеназвані населені пункти були без бою зайняті радянськими військами. Таким чином, ворзельські підпільники-підлітки врятували населення Ворзеля, Кичеєво, Михайлівки-Рубежівки, Козинців та Діброви-Ленінської від повного знищення.

Одразу після визволення селища члени підпільної організації Мороз Ю.І. та Терехов В.Ю. пішли до лав діючої армії і полягли у боях з фашистами, а багато інших членів ворзельського підпілля, які були молодші за віком, стали бійцями ворзельського загону винищувального батальйону громадського порядку Києво-Святошинського РВ МВС (ком. В. Нацевич). Вони знешкодили 40 зрадників, дезертирів та фашистських диверсантів.

У 1945 році ворзельських підпільників було нагороджено:
— медаллю «За відвагу» – Білостоцька Н.О. (посмертно), Горак В.В., Горійчук О.В. (посмертно), Гурко О.С. (посмертно), Копачевський Е.І., Ситник І.С. (посмертно);
— медаллю «За бойові заслуги» – Анохіна М.І., Зубко О.С., Левандовський І.І., Махова М.О., Мороз Ю.І., Находов Ф.В., Терехов Ю.Ю. (посмертно), Терехов В.Ю.

 

Рубрика: Патріотично-виховні заходи, Святкові заходи, Статті | Оставить комментарий

Ворзель, «Уваровський дім». Заходи на. 7-9.11.2019 р.


Рубрика: Uncategorized | Оставить комментарий

Ворзель, «Уваровський дім». До 200-річчя Ніколи Терещенка. 1.11.2019 р.


В Уваровському домі побували пра-правнук та пра-пра-правнук Ніколи Артемійовича Терещенка — Мішель та Нікола

Нащадки видатної родини Терещенків відвідали у Ворзелі мистецький захід «Нікола Добрий», присвячений 200-річчю від дня народження київського благодійника і мецената Ніколи Артемійовича Терещенка.

1 листопада в Уваровському домі відбувся мистецький захід до 200-річчя від дня народження видатного київського благодійника і мецената Ніколи Артемійовича Терещенка.
В ці дні в Національному історичному музеї України проходить виставка, присвячена Ніколі Терещенку. Зокрема, представлені археологічні колекції Вікентія Хвойки, викуплені для музею Ніколою Артемійовичем. Оскільки наш заклад має пряме відношення до великої родини Терещенків, адже графиня Н. Ф. Уварова була дочкою Ф. А. Терещенка — брата Ніколи Артемійовича, то цей захід ми назвали і присвятили Ніколі Доброму (так називали Ніколу Артемійовича його сучасники-кияни).
Почесним гостем заходу був пра-правнук Н. А. Терещенка, чинний міський голова м. Глухова Мішель Терещенко зі своєю родиною — дружиною Оленою та однорічним сином Ніколою, якого назвали на честь його пра-пра-прадідуся.
Захід був надзвичайно зворушливим. В цей вечір, не зважаючи на робочий день, зібралася повна зала глядачів — усім було цікаво більше узнати маловідомі факти про видатну родину Терещенків, познайомитися з Мішелем Терещенком.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Пан Мішель розповів зацікавленій аудиторії цікаві і досі невідомі факти з життя та діяльності свого пращура. Пані Олена висловилася з приводу їхньої важкої і наполегливої праці зі збереження архітектурно-історичних пам’яток в Україні, збудованих родиною Терещенків.

Так хто ж такий Нікола Терещенко? Чому його називали Ніколою Добрим? Наведемо коротку довідку.

Нікола Артемійович Терещенко (14 [26] жовтня 1819Глухів  — 19 січня [1 лютого1903Київ) — український підприємець та благодійник, таємний радник, почесний громадянин м. Києва.

Народився в родині дрібного крамаря Артемія Яковича Терещенка. Батько мав неабияку енергію та підприємницький хист, за що сусіди називали його «Карбованцем». Але через матеріальні труднощі Нікола не зміг здобути належної освіти. Як згадує Терещенко: «Буквально на мідні п’ятаки я закінчив глухівське повітове училище». А далі навчатися забракло коштів.

Ще з юних літ Нікола почав займатись бізнесом. На волах він перевозив сільрибу та хліб з Криму до Глухова. Згодом він став головним заготівельником цих товарів у місті.

Великі прибутки принесла аграрна реформа 1861 року. У той час, коли багато поміщиків не змогло зорієнтуватись у нових умовах, Нікола Артемійович швидко примножував свій статок, застосовуючи свій підприємницький дар. Як результат, вже у 1870 році в його руках зосередилося більше 10 цукрових заводів навколо Глухова. Йому належало близько 80 тисяч десятин землі, цукрові і рафінадні заводи, винокурніпарові і водяні млини у ЧернігівськійКиївськійВолинськійХарківськійПодільськійКурській і Тульській губерніях.

У 1851 Нікола Артемійович вибраний старшим бургомістром Глухова і посідав цю посаду впродовж 9 років, а потім впродовж 14 років займав пост міського голови. Одночасно виконував обов’язки головного губернатора земських зборів, члена земської управи Глухова, почесного мирового судді.

Його головним бізнесовим інтересом, як і всієї родини, був цукор. Цукрові заводи стали головним джерелом доходів, але Нікола Артемійович не забував про торгівлюзалізницюспиртліссукно.

Але найголовніше те, що окрім громадської діяльності Нікола Артемійович особливу увагу приділяв добродійним справам — допомога дитячим притулкам, міській лікарні і навіть ув’язненим, він очолював місцеве відділення піклування про в’язниці.

У 1870 Н. А. Терещенко переїздить на проживання до Москви. У Москві він прожив до 1875. Його весь час тягнуло до України і в 1875 він переїздить до Києваекономіка якого тоді зростала з будівництвом залізниць і відкриттям біржі і перетворила місто на справжню «цукрову столицю».

Переїхавши до Києва, сім’я Терещенка поселилася в будинку № 12 на Бібіковському бульварі (нині – Національний музей Т. Шевченка).

Сім’я у Ніколи Артемовича була вже велика: він сам, дружина Пелагея Георгіївна і шестеро дітей — Варвара, Іван, Олександр, Марія, Ольга, Єфросинія.

Майже 30 років Микола Артемович віддав Києву, який вважав своїм другим рідним містом. Що ж він зробив для Києва?

У Києві Н. А. Терещенко за власні кошти побудував:

— училище для сліпих, єдиний на той час такий заклад у Російській імперії;

— будинок Маріїнського дитячого притулку (вул.Паньківська, 2, тепер — Інститут психології);

— пожертвував значні суми на придбання ділянки, будівництво будівель і забезпечення діяльності Громади сестер милосердя Червоного Хреста і її лікарні (вул.Саксаганського, 75);

— побудував лікарню Київського благодійного товариства (ул.Лабораторная, 6, поліклініка);

— став засновником лікарні для чорноробів (тепер тут, по вулиці В.Чорновола, 28, дитяча лікарня);

— заснував безкоштовний нічліжний притулок на 500 чоловік по вулиці Бассейній, 16 (триповерхова будівля, в якому пізніше був пологовий будинок, знесено в 1996 г.);

— був почесним попечителем 1-ї гімназії (нині — «жовтий» корпус університету ім. Т.Г.Шевченка);

— побудував будинок 5-ї гімназії (його реконструйовано для Українського транспортного університету);

— вніс найбільше з приватних пожертвувань на будівництво 4-ї гімназії (нині тут підрозділ Служби безпеки України);

— заснував жіночу торгову школу ім. П. Г. Терещенко (Інститут удосконалення вчителів ім. Б. Грінченка на розі вулиць Воровського і Обсерваторній);

— на його кошти побудовано міське училище ім. Н. А. Терещенко по вулиці Ярославав Вал (тепер — Інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого);

— Політехнічний інститут;

— Міський музей старожитностей і мистецтва (Національний художній музей України);

— Троїцький народний дім (Театр оперети);

— Володимирський собор;

— Миколаївський собор Покровського монастиря;

— Покровську церкву на Солом’янці — всі вони, а також ще багато інших, вже не існуючі, з’явилися за значної фінансової участі Ніколи Артемовича.

За рішенням міської думи вулиця Олексіївська в 1899 році, коли в Києві широко відзначалося 80-річчя Терещенко, стала Терещенківською.

Нікола Артемович помер 19 січня (1 лютого) 1903 року. Два дні місто прощалося з людиною, котра так багато зробила для нього.

Поховали Н. А. Терещенка в Глухові, в збудованій ним разом з братом Федором Трьох-Анастасіївській церкві, — поруч з батьками, дружиною Пелагією Георгіївною і братом.

23 серпня 1909 року глухівчани відкрили своєму знаменитому земляку пам’ятник (в період революційної смути бронзову фігуру скинули і розбили). П’єдестал пам’ятника Терещенко згодом використовувався для гіпсових фігур з розряду монументальної пропаганди. Зараз тут — меморіал загиблим в Вітчизняну війну 1941-1945 рр.

Навіть не віриться що стільки могла зробити одна людина.

Після зустрічі в центральній залі присутніх запросили до Концертної зали ім. Б. М. Лятошинського нашого закладу, де цього вечора вперше в Україні були виконані солістами Національної філармонії України вокальні твори Федора Федоровича Терещенка, племінника Ніколи Терещенка, більше відомого як один з перших вітчизняних авіаконструкторів. Опинившись в еміграції у Франції Федір Федорович ніколи більше не конструював літаків, а займався літературою і виступав як піаніст. Ноти його творів нам люб’язно надала правнучка Ф. Ф. Терещенка, Ванніна-Василія Ширинська-Шихматова (Корсіка). Оригінали нот зберігаються в Національній бібліотеці Франції.
Заслужена артистка України, співачка Єлизавета Ліпітюк проникливо виконала 5 романсів Ф. Ф. Терещенка під фортепіанний супровід народної артистки України Тетяни Андрієвської. Т. Андрієвська розповіла про життєвий шлях Ф. Ф. Терещенка, наголосивши, що він був і композитором, і концертуючим піаністом, який дуже любив музику Фрідеріка Шопена. А тому глядачам було запропоновано послухати декілька фортепіанних мініатюр Ф. Шопена у виконанні Тетяни Андрієвської.
Наприкінці заходу всіх присутніх запросили до музейної кімнати Терещенків-Уварових, де у неформальному спілкуванні пан Мішель продовжив розповідь про своїх видатних нащадків.
Присутність пана Мішеля зі своєю родиною додала цьому заходу особливого сімейного забарвлення. Дуже приємно і символічно, що в цей день у нас побував і пра-пра-правнук Ніколи Артемійовича Терещенка маленький Нікола.

 

Рубрика: Зустрічі з видатними людьми, Концерти, Події, Статті, Uncategorized | Оставить комментарий

Ворзель, «Уваровський дім». Уваровський дім відвідала делегація вчителів з Ємільчино. 24.10.2019 р.


Уваровський дім відвідала делегація вчителів з Ємільчино

24 жовтня Уваровський дім приймав делегацію вчителів — організаторів позакласної шкільної роботи з Ємільчинського р-ну Житомирської обл.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Чому Уваровський дім викликав таку зацікавленість у ємільчинців? Адже мандрівка з Ємільчино до Ворзеля доволі далека — 250 км.

Річ у тім, що Ворзель і Ємільчине пов’язує родина Уварових, адже з поч. ХІХ століття Ємільчинська земля перебувала у власності графської родини Уварових.

Ємільчино — «Межирічка» (попередня назва, до кінця XIX століття), «Мільчин» (їдиш), «Йемельчено» (нім.), «Йемільчіна» (угор.), «Емильчин» (рос.) вперше згадується в актових Житомирських міських книгах під 1585 роком, як маєтність К. Острозького і знаходилося під владою шляхетської Польщі. У XVII ст. — власність Любомирських. Після приєднання Правобережної України до Росії Емільчино з 1796 року стало містечком Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. З 1805 р. — власність Федора Петровича Уварова (16.04.1773 — 20.11.1824).

Ф. П. Уваров відзначився тим, що був старшим генерал-ад’ютантом в свиті Російського імператора Олександра I, брав участь у багатьох битвах Наполеонівських воєн, був генералом від кавалерії та першим шефом Кавалергардського полку. Користувався особливою прихильністю російської імператриці Єкатерини ІІ та світлійшої княгині Катерини Лопухіної.

Згодом після смерті Уварова Ф. П. Ємільчинський ключ разом з містечком Емільчине переходить у власність статського радника, кавалера ордена Св. Анни 4-го ступеня Аполлона Івановича Уварова (1793—1871). У 1839 році на кошти А. І. Уварова в містечку побудована церква на ім’я Святителя Миколая. До 1917 року землі Еміьчинського ключа належали волинському губернському предводителю дворянства, гофмейстеру графу Сергію Аполлоновичу Уварову (15 квітня 1847 — 22 грудень 1900), сину Уварова А. І. та його дружні Софії Володимирівні Уваровій, уродженій княгині Яшвіль.

17 червня 1869 року розпочав службу в канцелярії Новоград-Волинського повітового предводителя дворянства. У 1872 році був затверджений у званні директора Новоград-Волинського тюремного відділення і в тому ж році переміщений до виконання посади почесного доглядача Новоград-Волинського двокласного міського училища. На останній посаді приділяв велику увагу розвитку освіти в повіті, неодноразово клопотав про розширення місцевого училища і відкриття в місті гімназії.

З 1865 року Новоград-Волинський, який знаходиться неподалік від Ємільчино з прилеглими селами перейшов у володіння сім’ї графів Уварових.

Сергій Аполлонович зробив значний внесок у розбудову Новоград-Волинського, нині в місті його іменем названа вулиця. У 1878 році він був призначений почесним мировим суддею Новоград-Волинського судового округу, а в 1881 році обраний головою Новоград-Волинського з’їзду мирових суддів. З 1880 року перебував Новоград-Волинським повітовим, а з 1882 року — Волинським губернським предводителем дворянства. Став одним з ініціаторів будівництва шосейної дороги Ємільчине-Новоград-Волинський, яке було завершено вже після його смерті. У 1894 році був обраний почесним громадянином Новограда-Волинського. Дослужився до чину дійсного статського радника (1895). У 1896 році був удостоєний Височайшої подяки і переведений у гофмейстери.

У 1890-х рр. в Ємільчино працював лісопильний завод, на якому працювало 18 робітників. Завод належав Софії Володимирівні Уваровій, крім цього у 1913 році вона володіла землею в розмірі 65000 десятин. У списку найбільших землевласників Південно-Західного краю, який був надрукований у газеті «Кіевлянинъ» у 1902 році, графи Уварови знаходился на третьому місці. І понині місцеві мешканці згадують Уварових з великою шаною і подякою.

У 2017-18 рр. Уваровський дім долучився до організації візитів у Ємільчине нащадків родини Уварових, які нині мешкають у Франції.

2017 року у Ємільчне вперше через 100 років приїхав граф Ігор Жакович Уваров. Під час перебування в Ємільчино на спеціально організованій конференції він розповів про свою родину, послухав розповіді місцевих краєзнавців та вчителів. Головною подією візиту стали відвідини І. Уваровим родинного пантеону Уварових у Ємільчино. Тут він вперше побачив могили його пра-пра діда та бабусі — Сергія Аполлоновча та Софії Володимирівни Уварових. В радянський час їхній склеп був зруйнований, але вдячні ємільчинці відновили поховання. Ігор Жакович Уваров — фотограф і художник, мешкає в Парижі, Франція.

2018 року відбувся візит в Ємільчино решти нащадків сімейства графів Уварових. Сюди приїхали правнук С. А. та С. В. Уварових Жак Уваров (пенсіонер, в минулому керівник однієї з відомих європейських страхових компаній) та пра-правнук Володимир Уваров (звукорежисер), які доводяться І. Уварову батьком і братом. З того часу між Ємільчино та Уваровським домом у Ворзелі встановилися теплі, дружні стосунки.

Під час візиту до Ворзеля ємільчинці відвідали екскурсію залами музею, посілкувалися з працівниками Уваровського дому. Після цього за участі Українського фонду культури були організовані відвідини київського Уваровського дому за адресою вул. Липська, 16. Цю будівлю одразу після одруження з графом С. С. Уваровим збудувала Наталія Федорівна Уварова (Терещенко). Висловлюємо велику подяку за гостинність голові Українського фонду культури Олександру Бакуменку та його заступнику Олександру Дудці, які люб’язно провели екскурсію будівлею.

На Липській, 16 ємільчинців чекав сюрприз — на зустріч з ними завітав граф Ігор Уваров, який у ці дні перебував в Україні. Він відповів на численні запитання вчителів, розповів про свою родину, про свої найближчі плани та пообіцяв незабаром приїхати до Ємільчино.

Зустрічі у Ворзелі та Києві були дуже теплими та корисними, адже тепер вчителі на власні  очі побачили тутешні будинки Уварових, дізналися багато цікавого про їхню родину.

 

 

Рубрика: Екскурсії, Статті | Оставить комментарий

Ворзель, «Уваровський дім». «Роман у листах» в Уваровському домі, 9.10.2019 р.


«Роман у листах» в Уваровському домі

В Уваровському домі у Концертній залі ім. Б. М. Лятошинського відбувся вечір, присвячений композитору Рейнгольду Глієру.

Присутні побачили прем’єру літературно-музичної вистави «Роман у листах», створену  за перепискою  композитора і його майбутньої дружини Марії Ренквіст.

Похожее изображение

Р. Глієр, молоді роки.

Картинки по запросу глиэр и ренквист

Ренквист-Глієр Марія Робертівна

 

 

 

 

 

 

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Україномовну версію сценарію люб’язно надав правнук композитора Глієра Кирило Новосельський. Він є і автором ідеї.

Кирило Новосельський — правнук Р. Глієра

Кілька років тому Кирило Новосельський, вчений, професор економічних та географічних наук,  віднайшов листування між своїми прадідом і прабабусею. На той час Рейгнгольд Глієр був професором, а Марія Ренквіст студенткою, у якої він приймав екзамен. Після екзаменів у московському інституті Гнєсіних композитор поїхав у Київ, де в його родини була дача у Святошині. Впродовж двох з половиною місяців Рейнгольд і Марія листувалися. У листах йшлося про музику, філософію.

Пан Кирило, прочитавши листи, вирішив, що на їх основі вийшла б цікава літературно-музична композиція. Ідею підтримала багаточисельна родина Глієрів, розкидана по всьому світу. І вистава почала мандрівку по цілому світу.

У виставах брали участь представники роду Глієрів, які живуть у різних країнах. У якій країні перебували, такою мовою велася вистава – французькою, англійською.

І ось черга дійшла до України, де композитор Глієр працював, творив впродовж багатьох років. Тут, написана низка творів на українську тематику, зокрема музика до балетів «Тарас Бульба», «Запорожці», до вистав за поемами Тараса Шевченка.

Серед його учнів були Борис Лятошинський і Микола Ревуцький.

З Борисом Лятошинським у Глієра склалися особливо теплі стосунки. Він часто бував на дачі Лятошинського у Ворзелі. Сюди на літо приїжджали і його рідні. А Кирило Новосельський навідується щоразу до ворзельських родичів Лятошинського, коли буває у Києві.

Тому і  відбулася тут «друга українська і перша ворзельська прем’єра вистави» (так назвав її Кирило Новосельський) українською мовою. А «перша українська» пройшла півтора роки тому в рамках польського фестивалю у Житомирі, звідки походила мама Глієра.

У ворзельській виставі взяли участь актор Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки Олександр Соколенко та актриса Київського незалежного театру Наталія Луцюк. Вони натхненно і проникливо читали  листи, а Наталія Луцюк виконувала романси на музику Глієра. Душею «Роману у листах», його невидимою, головною дійовою особою став музичний супровід – музика Глієра звучала у виконанні піаністки Анни Кільчицької, дипломанта всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Особливої привабливості виставі додав той факт, що Олександр і Наталія – ворзельці.

Разом з Кирилом Новосельським у Ворзель завітала і кінорежисер, ведуча музичних салонів Українського культурного центру в Москві на Арбаті Віра Федорченко. Вона розповіла про діяльність Центру, заходи, які там відбуваються. Так, нещодавно відбувся вечір, присвячений ювілею Дмитра Павличка.

Присутні на виставі подивилися також фрагмент з документального фільму «Композитор Глієр» (1968 р.), де враженнями про свого вчителя ділиться Борис Лятошинський.

Без сумнівів, цей мистецький захід став ще одним неоціненним вкладом у збереженні української музичної культури.

Данута КОСТУРА, Ірина КАЛЕНЧУК

Рубрика: Зустрічі з видатними людьми, Концерти | Оставить комментарий